Страница 1 из 12 | Следующая страница
Місцеве самоврядування в Україні
1. Поняття місцевого самоврядування
Побудова в Україні громадянського суспільства, демократичної правової держави з верховенством права, пріоритетом прав людини, поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову супроводжується становленням і розвитком місцевого самоврядування. "В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування", — зазначено у Конституції України (ст. 7).
У Конституції України отримали правове врегулювання й інші положення, в яких розкриваються суть та особливості здійснення місцевого самоврядування в Україні: місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села, селища, міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення відповідно до Конституції і законів України; місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи; органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, є районні та обласні ради (ст. 140); матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад, а та-кох об'єкти їхньої спільної власності, які перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст. 142); територіальні громади та органи, утворені ними, мають власні повноваження, у межах яких діють самостійно, під свою відповідальність, а також повноваження органів виконавчої державної влади, надані (делеговані) їм законом, у межах яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади (ст. 142, 143); права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку (ст. 145).
Що ж таке місцеве самоврядування, як його розуміти передусім з теоретичної, концептуальної точки зору?
Принцип місцевого самоврядування є однією з найважливіших ознак будь-якої демократичної держави. У кожній державі, залежно від особливостей її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей, місцеве самоврядування має специфічну форму.
Зокрема, Велика Британія уславилася як батьківщина такого управління на місцях, головною особливістю якого є самостійність громад та більш значних спільнот людей, що історично склалися, у вирішенні місцевих справ у межах законів, але без втручання центральної адміністрації та її чиновників на місцях. Із середини XIX ст. місцеве управління такого типу за ініціативою прусського юриста Рудольфа Гнейста стало йменуватися "місцевим самоврядуванням".
Цим шляхом йдуть також США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та деякі інші країни. У спеціальній літературі той тип місцевого самоврядування, що склався у Великій Британії та згаданих країнах, прийнято ймену-вати англосаксонським, або класичним, типом самоврядування.
Свої особливості має самоврядування у Франції, Італії та деяких інших європейських країнах. Його характерною ознакою є високий ступінь централізації державної виконавчої влади, з огляду на що поряд із місцевим самоврядуванням на місцях створюються та діють урядові периферійні структури — префектури, комісаріати однією з найважливіших функцій яких є здійснення так званої адміністративної опіки відносно самоврядування його органів та посадових осіб. Цей тип місцевого самоврядування має назву французького, або континентального.
Ось чому загальне поняття місцевого самоврядування, як про це свого часу зазначав відомий західний дер-жавознавець українського походження Юрій Панейко, можна осягнути лише шляхом індукції, емпірично узагальнюючи усталені правові форми самоврядування в окремих державах1.
Сьогодні, коли колективна думка про місцеве самоврядування більш-менш сформувалася та знайшла втілення у Всесвітній Декларації і Європейській Хартії про місцеве самоврядування , його суть зводиться до гарантованого державою права територіальних спільнот громадян (комун, общин, муніципалітетів, територіальних колективів, громад — у різних країнах вони називаються по-різному) та тих органів, які вони обирають, вирішувати самостійно, під свою відповідальність питання місцевого значення, діючи в межах констіггуції і законів відповідної держави.
Суть місцевого самоврядування можна зрозуміти, лише розібравшись у тих дискусіях, які ведуться навколо питання про природу первинного суб'єкта місцевого самоврядування — територіальної громади, а також про характер влади, яку вона здійснює безпосередньо та через органи місцевого самоврядування.
Наука про місцеве самоврядування, як зазначається У спеціальній літературі, починалася зі спроби відповісти на запитання: чи здійснює територіальна громада та її органи окрему, відмінну від державної, владу, чи вони виконують функції й повноваження органів держави?
Оскільки однозначної відповіді на це непросте запитання немає, то продовжують існувати та впливати на практику державотворення, у тому числі в Україні, дві основні теорії місцевого самоврядування: державницька і громадівська.
В основі державницької теорії лежить ідея децентралізації частини державної виконавчої влади, її дево-люції на рівень територіальних спільнот громадян (громад, комун, територіальних колективів) та тих органів, які вони обирають. Тому прихильники цієї теорії виступають лише за певну правову, організаційну та фінансову автономію місцевого самоврядування і його органів відносно центральних та місцевих органів державної влади, але не самої цієї влади. Вони розглядають самоврядування як засіб здійснення державних функцій за допомогою недержавних за своєю суттю суб'єктів (місцевого населення та його органів).
При такому підході до розуміння природи місцевого самоврядування останнє, на думку прихильників цієї теорії, органічно вписується в механізм народовладдя, оскільки його коріння — у тій владі, джерелом якої є весь народ, а не його частина (громада), обсяг же повноважень — у законі, де, як відомо, віддзеркалюється державна воля всього народу. Органи місцевого самоврядування при цьому мають діяти за принципом: "Дозволено лише те, що передбачено законом".
Місцеве самоврядування за такого підходу до його розуміння можливе не тільки на рівні територіальних громад (комун), а й на рівні регіонів, зокрема районів, областей, оскільки держава може визнавати їх теж місцевими колективами, тобто первинними суб'єктами місцевого самоврядування. Місцевими колективами, — зазначається, наприклад, у ст. 72 Конституції Франції, — є комуни, департаменти, заморські території, які вільно управляються виборними радами в умовах, визначених законом.
Державницька теорія місцевого самоврядування найбільш поширена в Європі. Вона започаткована, на наш погляд, у магдебурзькому праві (магдебурзька грамота, яка надавалася королем тому чи іншому місту, була класичним актом децентралізації суверенної влади середньовічної держави на рівень цього міста, його територіальної громади) та втілена в Європейській Хартії про місцеве самоврядування. Під місцевим самоврядуванням, зазначається там, розуміється право і реальна здатність територіальних колективів регулювати значну частину публічних справ та керувати нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення (п. 1 ст. З)1.
Прихильники громадівської теорії місцевого самоврядування розглядають його первинні суб'єкти — громади—як самостійне джерело такої публічної влади, яка належить не державі, а є самостійною, так званою "муніципальною".
Якщо послідовно дотримуватися основних постулатів цієї теорії, то можна дійти таких висновків: у сучасних умовах, зокрема в Україні, місцеве самоврядування можливе лише на рівні населених пунктів, бо тільки там, на думку прихильників громадівської теорії, ще збереглися умови для відтворення громад. Щодо інших рівнів адміністративно-територіального поділу держави (наприклад, районів, областей), то там
Страница 1 из 12 | Следующая страница