Страница 1 из 4 | Следующая страница

§ 1. Дихотомія "приватне право — публічне право" як підґрунтя характеристики становища приватної особи у суспільстві

Як суспільний феномен, котрий стосується окремого індивіда і суспільства в цілому, право може розглядатися під кутом зору оцінки його значення як для приватних осіб, так і для суспільства, що, насамперед, і є основою виникнення відомої дихотомії "приватне право — публічне право".Загальна структура права виглядає так:1) природне право як основа усього іншого права;2) приватне та публічне право як галузі (сфери) правового регулювання відповідних груп відносин. Вони виникають на основі природного права з метою втілення його норм в життя. При цьому приватне право є сукупністю природних прав приватної (окремої) особи, а публічне право — правовою формою і своєрідним про¬довженням публічної влади з усіма її перевагами і недоліками.Характеризуючи приватне право у його сучасному розумінні, варто наголосити, що становище приватної особи у суспільстві визнача¬ється відповідною правовою доктриною, а також сукупністю норм та правил, встановлених відповідно до неї та на її розвиток. У сукуп¬ності зазначена доктрина, правила та норми можуть бути визначені як "приватне право". При цьому мається на увазі не право, що належить суб'єкту (праио у суб'єктивному значенні), а право як об'єктивна категорія, що є "зовнішньою" стосовно суб'єкта — особи і визначає місце цього суб'єкта у системі соціальних зв'язків.Конструкція "приватне право — публічне право" певною мірою є умовною, і її головне призначення полягає в тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних від¬носин.Слід також уникати спрощень при визначенні цих понять і встановленні різниці між приватним і публічним правом. Най¬частіше спрощення пов'язані з тим, що має місце ототожнення права і актів законодавства. В результаті можна зустріти твердження, суть яких зводиться до того, що будь-яке право є явищем публіч¬ним, а, відтак, і приватне право існує тільки в рамках публічного права (В. Мамутов).Однак, наведене твердження має, як мінімум, дві неточності. Адже, по-перше, визнання права явищем публічним, елементом публічного правопорядку, системою соціальних зв'язків ще не озна¬чає, що кожна правова норма стає нормою саме публічного права. По-друге, "право" і "сукупність актів законодавства" — поняття не тотожні.Як згадувалося вище, право - категорія ширша. Цим поняттям охоплюються усі загальнообов'язкові норми, що існують у суспіль¬стві, утому числі ті, Що грунтуються на приписах природного права, звичаях, домовленості сторін тощо. Оскільки право не може бути зведеним лише до сукупності законодавчих актів, що видаються у державі, від урегульованості цивільних відносин законодавчими актами вони не стають автоматично публічно-правовими.Крім того, при поділі права на приватне і публічне слід уникати іншого спрощення — невиправданого обмеження числа ознак кожної з цих галузей, пов'язаного з тим, що іноді при визначенні приватного і публічного права обмежуються скороченим циту¬ванням сентенції Ульпіана, вміщеної у Дигестах Юстиніана: пуб¬лічним правом є тс, що стосується становища римської держави, приватне — стосується користі окремих осіб (Д. 1.1.1.2)'. Однак Ульпіан писан це про поділ римського права на галузі, а про те, що вивчення римською права поділяється на дві частини: публічне і приватне право. Тому й визначення цих частин, що підлягають вивченню, він давав у спрощеному вигляді, керуючись, насамперед, навчальними, дидактичними цілями.Проте, якщо таким самим чином характеризувати галузі при¬ватного і публічного права, то використаного Ульпіаном критерію виявиться недостатньо, на що зверталася увага у працях романістів та цивілістів XIX — початку XX ст. (Р. Єринг, И. Покровський, К. Савіньї, В. Хвостов та ін.).1 Тут і далі посилання на Дигести проводиться відповідно до традиції таким чином: Д - Дигести, 1 — книга, І — титул у книзі, 1 — фрагмент, 1 — частина (параграф) фрагменту.Поділ права на публічне і приватне відомий юриспруденції біль¬ше 2 тис. років. Ще Аристотель розрізняв таке право, порушення якого шкодить всій спільноті, і таке, порушення якого заподіює шкоду окремим її членам.Розрізняння з часів Стародавнього Риму публічного та приватно¬го права грунтується головним чином на 2 відомих постулатах:1) на положеннях сентенції Ульпіана "Publicum jus est, quod ad statum rei Romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem", що виходить з відмінностей цілей та інтересів, що підлягають право¬вій охороні;2) на визнанні неприпустимості зміни публічно-правових норм приватними угодами "Publicum jus pactis privatorum mutari поп potest", котрий наголошує на необхідності враховувати різницю у характері та юридичній значимості правил, які встановлюються при¬ватними чи публічними особами та діють у приватній та публічній сферах.При цьому методологічного значення для наступного розумін¬ня суті та структури права у народів Європи набуло визначення приватного і публічного права, яке міститься у фрагменті 1 книги І Дигест Юстиніана у вигляді згаданого вище висловлювання відомого римського правознавця Ульпіана. Наводячи його, більшість дослід¬ників вказує, що Ульпіан розрізняв приватне і публічне право за¬лежно від того, на чию користь воно діє: держави чи приватних осіб — "Publicum jus est, quod ad statum rei Romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem: sunt enim quaedam publice utilia, quedam privatum".Однак, як зазначалося, при цитуванні Ульпіана має місце неточ¬ність, пов'язана із тим, що наводиться дише частина його вислову. Починається ж вказана сентенція так: "Huius studii duae sunt posit- iones, publicum et privatum". Отже Ульпіан характеризував не фак¬тичний поділ римського права на право публічне і право приватне, а писав про те, що при вивченні римського права треба враховувати дві його позиції (сторони, аспекти, прояви) — публічну і приватну.Майже до кінця XIX ст. у романістиці і теорії права панувало переконання у правильності положень сентенції Ульпіана. Так, К.Ф. фон Савіньї, спираючись на неї, формулював різницю між публічним і приватним правом так: у публічному праві ціле (держа¬ва) є метою, а окрема людина грає другорядну роль, а у приватному праві окрема людина сама є метою, і будь-яке правовідношення є лише засобом для її існування або особливого становища.У другій половині XIX ст., дякуючи роботам Рудольфа фон Єринга, набуло популярності поняття "інтерес", метою права ого¬лошується захист інтересів, а різниця між приватним та публічним правом вбачається, насамперед, у відмінностях інтересів, котрі мають захищатися: приватне право захищає приватні інтереси ок¬ремих осіб, публічне право — інтереси держави, загальні, суспільні інтереси.У зв'язку з цим І'. Єринг у відомій дискусії з прихильниками вольової теорії прав, а також у концептуальних положеннях про захист Інтересів як мети права і про права як інтереси обґрунтував тезу про те, що у сфері приватного права уповноважена особа сама захищає свої інтереси, а цей захист відбувається з ініціативи самого суб'єкта інтересу шляхом подання цивільного позову, і, таким чином, приватні права можуть бути визначеними як "самозахист інтересів". В інших галузях захист

Страница 1 из 4 | Следующая страница