Страница 1 из 2 | Следующая страница

§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в демократичній, правовій державі

Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декла­ративними, значною мірою знецінюватися за відсутності певних засо­бів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і сус­пільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов'язань, а й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкрет­них умовах.

Під гарантіями (від франц. garantie — забезпечення, запорука) прав і свобод людини і громадянина розуміється система загальних (політичних, економічних, духовних та ін.) і спеціально юридичних за­собів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина ви­ступаю демократія в найширшому її розумінні — політичний плю­ралізм і багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цін­ності політичного дискурсу і злагоди, сформована на демократичних засадах виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на вироблення державної політики, брати активну участь в управлінні державними справами, розробленні ті обговоренні за­конопроектів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадянина є соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, свобода за­йняття підприємницькою діяльністю, високий рівень продуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний захист членів суспільства, подолати такі негативні явища, як бідність, безробіття, низька оплата праці тощо.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід роз­глядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цін­ністю, первинним носієм юридичних потреб та інтересів, головним суб'єктом права, навколо прав і свобод якого формується сучасна пра­вова система. Невід'ємною складовою духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між люди­ною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина на­лежать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов'язки, право на юридичну допомогу, в тому числі безкоштовну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю, встановлен­ня юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини.

Юридичними гарантіями прав і свобод людини і громадянина ви­ступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як пре­зумпція невинуватості, неможливість зворотної дії закону, що встанов­лює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

Особливим інституціональним гарантом прав людини згідно зі ст. 101 Конституції України є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Вагомою гарантією конституційних прав і свобод в де­мократичному суспільстві визнається доступ громадян до конституційного правосуддя. Тому в багатьох країнах сформувався інститут конституційної скарги, який передбачає можливість особи звернутися до органу конституційної юрисдикції у разі порушення її прав і свобод конкретним законодавчим актом держави. В Україні у громадян від­сутнє право на конституційну скаргу, проте, крім прямих судових про­цедур конституційного контролю щодо захисту прав і свобод громадян, існують і непрямі процедури здійснення цього завдання. Так, Консти­туційний Суд України чітко визначив, що процедура офіційного тлу­мачення Конституції і законів України за запитами фізичних і юридич­них осіб виступає ефективним засобом захисту прав і свобод людини і громадянина.

Міжнародно-правовою гарантією прав і свобод людини і громадя­нина є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, перед­бачене в абз. 3 ст. 55 Конституції України. До таких міжнародних структур належать:

1)  Європейський суд з прав людини, створений згідно зі ст. 19 Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ра­тифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»;

2)  Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб про порушення прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу до цього Пакту. Ком­петенція цього комітету з розгляду індивідуальних скарг проти Укра­їни визнана постановою Верховної Ради Української РСР від 25 груд­ня 1990 р. «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»;

3)  Комітет ООН проти катувань, створений згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., визнаною Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. Законом України від 5 листопада 1998 р. «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» Україна повністю визнала на своїй території компетенцію Комітету проти катувань одержувати та розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією;

4)  Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, який розглядає індивідуальні скарги щодо порушення прав, передбачених Міжнарод­ною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. Конвенція набула чинності для Української РСР 7 квітня 1969 р. та діє на території України відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України»;

5)  Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який упо­вноважений розглядати повідомлення стосовно порушення прав і сво­бод, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискриміна­ції щодо жінок, відповідно до ст. 1 та ст. 2 Факультативного протоколу до цієї Конвенції. Дія цього Протоколу на території України визнана Законом України від 5 червня 2003 р. «Про ратифікацію Факультатив­ного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок».

Як передбачено у ст. 2 Закону України від 17 квітня 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною. Невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тягне за собою кримінальну відпо­відальність. На відміну від рішень Європейського суду проблема ви­конання рішень відповідних органів міжнародних організацій

Страница 1 из 2 | Следующая страница