Страница 1 из 3 | Следующая страница

Розділ 15. Система права та система законодавства

§ 1. Поняття і структура системи права

Поняттям «система» в будь-якій галузі пізнання визначається пев­на реально існуюча структурована цілісна сукупність елементів, по­єднаних між собою внутрішніми зв'язками. Саме ці зв'язки здатні надавати внутрішньої організованості усім елементам будь-якої сис­теми, перетворюючи її на диференційовану цілісність. Не є винятком у цьому сенсі і таке соціальне утворення, як право (для якого систем­ність є однією з головних ознак), а також інші правові явища — «сис­тема законодавства», «правова система» тощо. Поняття «система пра­ва» слід відрізняти від поняття «правова система», яке є більш широким за своїм змістом. Крім системи права, правова система охоплює право­свідомість, правові відносини, правові форми діяльності держави та інші правові явища.

Система права — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згру-пованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інсти­тути, галузі та підгалузі права).

Це визначення фіксує характер зв'язків, що існують між елемента­ми системи права, і формулює головні принципи її побудови. До них належать такі.

Єдність системи права. Вона зумовлюється тим, що: 1) право як цивілізаційний феномен ґрунтується на єдиних визначальних загальнолюдських принципах гуманізму і справедливості. Останні є смислоут-ворюючим остовом права, визначають його головний зміст, а норма­тивні приписи, що суперечать цим принципам, не вважаються право­вими; 2) будь-які норми та принципи права спираються на однакове ставлення до них з боку держави: вона їх встановлює, підтримує і го­това до застосування заходів державного примусу за їх порушення; 3) соціальний зміст права визначається системою органічно єдиних, взаємопов' язаних матеріальних, соціальних, культурних, ідеологічних та інших умов життя суспільства.

Узгодженість системи права. Це зумовлена наявність субордина-ційних і координаційних зв' язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей усередині цієї системи.

Диференціація (поділ) системи права. Це поняття відбиває поділ системи права на її відносно самостійні послідовно структуровані елементи: а) структуру норми права; б) структуру правових інститу­тів — поділ їх на окремі правові норми; в) структуру підгалузі права — поділ її на логічно взаємопов' язані правові інститути в межах окремих галузей права; г) структуру галузі права — поділ її на логічно пов' язані між собою правові інститути та підгалузі права; ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов' язані між собою галузі права.

Об 'єктивність системи права. Система права — не наслідок сва­вільного розсуду суб' єкта законотворення, а адекватний юридичний вираз, відображення системи суспільних відносин, що реально існують, бо вона: 1) утворюється відповідно до потреб суспільства, а не зако­нодавця; 2) може змінювати власну внутрішню побудову, доречно реагуючи на динаміку потреб суспільства і, таким чином, стабілізуючи його, а державу стимулюючи лише до надання зовнішньої офіційної форми системі права — її галузям, інститутам, які організувалися об' єктивно.

Система права — уособлене системне утворення суспільства, оскільки:

1)  є його функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами в організованості, врегульованості та впорядкованості суспільного життя, оскільки відсутність цих якостей унеможливлює стабільність, безпеку та розвиток суспільства, тобто головні умови його існування взагалі;

2)  є його інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані, згруповані юридичні норми містяться здебільшого в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови;

3)  має стабільний і водночас динамічний характер, в такий спосіб забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин, суспільного ладу, а з другого боку, організовуючи і впоряд­ковуючи їх усталений розвиток;

4)  пов' язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю іншого соціального утворення — держави, її органів — законодавчих, право-застосовних, контрольно-наглядових тощо, які здійснюють функції в правових формах з використанням певних методів.

Система права потребує розуміння того, як саме, з яких частин вона складається, за якими критеріями будується. В юридичній науці внутрішній поділ системи права на складові частини — галузі та ін­ститути — традиційно розглядається з урахуванням таких головних критеріїв, як предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин є відносно самостійним (автономним) від інших видів соціального регулювання. Тому воно відрізняється низкою специфічних фактичних і юридичних ознак. Ви­значеність цих ознак правового регулювання представлена передусім його предметом і методом.

Під предметом правового регулювання усвідомлюють те, що ре­гулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто сус­пільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини. Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме:

1) вони є найбільш важливими, значущими для суспільства (тобто зберігають його розвиток, безпеку людини та ін.); 2) мають однорідний, типовий вираз (наприклад, коли відносини певного роду мають май­новий чи управлінський характер); 3) виникають в суспільстві у зв'язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набу­вають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно по­вторюються у повсякденній практиці (наприклад, поява випадків купівлі-продажу, обміну речами, позики і т. п., які повторюються про­тягом тривалого часу, призвела до становлення типових відносин майнового роду, а це викликає усвідомлену потребу суспільства в їх упорядкуванні правилами); 4) придатні для регулювання нормами права (на відміну від тих відносин, що регулюються іншими засобами регулювання — нормами моралі, звичаями і под., і не потребують державно-правового втручання); 5) мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

Предмет правового регулювання вважається матеріальним, об' єктивним критерієм розподілу і згрупування норм права за його структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, ти­пових суспільних відносин виникають в площині людських потреб і не залежать від законодавця. Предмет правового регулювання має власну структуру, яка охоплює такі його елементи: а) суб' єктів — індивіду­альних і колективних; б) поведінку суб'єктів (їх свідому діяльність); в) об' єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди свідомо вступають у взаємозв' язок; г) соціальні факти (обстави­ни, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припи­нення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право регулює суспільні відносини? Зміст методу — це сукуп­ність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на одно­рідні суспільні відносини. На відміну від предмета правового регулю­вання (що є об'єктивним критерієм побудови системи права) його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від пред­мета, визначається ним. Формується метод також під впливом авто­ритету і досвіду суб'єкта — законодавця, який, крім об'єктивно сфор­мованих засобів регулювання, може «штучно» встановлювати в нор­мативних приписах власні засоби правового впливу, поєднувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод є певним «комп­лектом» юридичного інструментарію, з

Страница 1 из 3 | Следующая страница